«Звичайне «дякую» для медика дуже багато значить», — лікарка ужгородської «швидкої» Людмила Лоя

Людмила Лоя вже 45 років працює на Ужгородській станції екстреної медичної допомоги. Вона з тих, хто чудово знає ціну часу, бо комусь він може коштувати життя. Пані Людмилу відзначило найбільше містян у категорії «Люди медицини» проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Тож у цьому інтерв’ю розмовляємо про роботу на «швидкій», готовність ужгородців допомагати перехожим, а ще чому лікарі радіють, коли п’яні на них лаються, та те, заради чого хочеться прокидатися зранку і йти рятувати життя.  

— Пані Людмило, передусім розкажіть трохи, що вас привело у медицину?

  — Чесно сказати, я хотіла бути косметологом. Але не було такої нагоди і стала лікарем «швидкої». Ця професія мені сподобалася. Хоча мене кликали і в поліклініки, і в стаціонар, але екстрим мені більше подобається. Я одразу після інтернатури потрапила на швидку, хоча трохи пробувала працювати й на дільниці, але мені це не дуже сподобалося.  

— Для медиків дуже важливо навчатися, актуалізувати знання все професійне життя. Чи бачите принципову різницю в наданні першої медичної допомоги раніше і зараз?  

— Так, змінилося багато чого. Раніше потрібно було підтверджувати чи підвищувати кваліфікацію кожних 5 років. А зараз навчання, курси, заняття маємо постійно. Навики потрібно весь час тренувати: як ларингоскоп вставляти, як надавати допомогу, що коли колоти — це змінюється з часом. Реанімацію ми робимо не часто: один, два, ну три рази на місяць. І це не є те саме, що медики, які працюють в реанімації із цим щодня. Тому ми постійно повторюємо це на практичних заняттях. Зараз є протоколи і чітко розписана послідовність, що за чим робити. Раніше такого не було. Змінилося і забезпечення: є апаратура для дихання, для ЕКГ в кожного екіпажу. А раніше це було тільки в одній машині. До квітня минулого року я працювала в кардіологічній бригаді та зрідка виїжджала на інші виклики, а зараз усі бригади в нас універсальні і роблять все.  

— На вашу думку, якими якостями треба володіти, щоб стати хорошим медиком? І що важливе — талант, наполегливість, приналежність до династії лікарів, щоб стати, як то кажуть, лікарем від Бога?

  — Династії тут точно ні до чого. Треба самому хотіти і любити роботу. Все ж таки не кожен готовий схопитися й бігти надавати допомогу. Є лікарі, яким комфортніше працювати у теплі й у білих халатах. А медик на «швидкій» має за 2 хвилини зібратися, незалежно від бажання і того, чим зайнятий, та виїхати. Зараз такі стандарти: за 2 хвилини треба виїхати, за 10 бажано прибути на місце. Якщо екстрений виклик, то ми отримуємо про це інформацію від диспетчера — тоді їдемо з сиренами.  

— А чи ввічливі на ужгородських дорогах водії до «швидкої»?  

— В основному пропускають. Але буває, що і сирена працює, і водій сигналить додатково, а люди не реагують, бо відволікаються на музику чи телефони. Потім, звичайно, пропускають.  

— Чи маєте якийсь виклик, що по-особливому запам’ятався?  

— Однакових викликів не буває, тому всі вони особливі. Кожен має різні симптоми, різні хвороби. Тому щоразу треба розглядати кожен випадок індивідуально. Особливо багато кардіологічних викликів. От, було, приїжджаємо до хворого, а в нього болі за грудиною, блідий, метушливий та неспокійний. Думаю: напевно, інфаркт. Зняли кардіограму — інфаркту немає. Надали допомогу, болі не могли зняти анальгіном, зняли морфієм. Не може бути, що нема інфаркту. Через 20 хвилин знімаю йому кардіограму, а там уже інфаркт.  

— А перший свій виклик пам’ятаєте? Був він для вас особливим?

  — Ой, був особливим. Я прийшла на перше чергування і тут виклик: лежить на вулиці мужчина. Я так розгубилася! Не знала, що з ним робити, забрала в машину і ми його повезли в лікарню. На щастя, там не було нічого особливого — знепритомнів.

  — До речі, коли у «швидкої» найбільш гарячий сезон? Чи від сезону кількість викликів не залежить?

  — От учора (інтерв’ю ми записували 18 січня 2022. — Прим. Авт.) я працювала — дві травми ноги, обидві у гомілковостопному суглобі. Обоє поховзнулися. Весною та восени, коли сезон грипу, то нас викликають туди. Влітку людям погано від спеки, взимку від переохолодження. Не буває такого, що ми сидимо. У нас робота є завжди. 9 машин має 10-12 викликів за день, а коли високе навантаження, то і 14  може бути. Багато люди викликають. Деколи й не треба, а вони викликають…  

— Часто бувають хибні виклики?

  — Є такі. Останнім часом не дуже часто. Буває, що не хочуть звертатися до сімейного лікаря з якихось причин і викликають нас, хоча екстреної допомоги вони не потребують. А ми зобов’язані виїхати, якщо диспетчер приймає виклик. Не треба такого робити. Бо бувають ситуації, коли всі екіпажі роз’їхалися і в той час може бути екстрений випадок, коли людина помиратиме. Коли викликають «швидку» на температуру чи якісь незначні симптоми, то кожен думає про себе, але забуває про інших. Хоча й терпіти, коли справді погано, не потрібно.  

— Наскільки у нас люди готові надавати домедичну допомогу? Скажімо, які шанси в людини з інсультом, інфарктом чи епілептичним нападом на вулиці?  

— Бувають такі, що допомагають, чим можуть: то водичку дають чи голову підпирають, питають про самопочуття, якщо людина в свідомості. Але не можу сказати, що часто так є. Найбільше в нас викликів на інсульти. В такому випадку людина без свідомості і перехожі викликають нас. А от на епілепсію треба допомагати: підставити під голову щось м’яке, щоб не було травми, голову повернути на бік, щоб язик не запав і вона його не прикушувала. У рот нічого не треба ставити —  може поламати зуби. Напад минеться і все буде нормально. На щастя, люди знають, як надавати допомогу в таких випадках, не залишаються байдужими, допомагають.  

— Як впливає і чи впливає стан алкогольного сп’яніння на виклик «швидкої»? Маю на увазі, чи понижає цей фактор людину у пріоритетності викликів?  

— До лежачого ми обов’язково виїжджаємо. Бо він може бути п’яним, але водночас і хворим. Якщо він у свідомості і нас обзиває — ми раді (сміється. — Авт.). Тоді ми знаємо, що він здоровий і його нічого не болить. А буває, що скаржиться. Яким би не був лежачий на вулиці, особливо взимку, треба допомогти. От вчора у нас був такий п’яний, що навіть імені свого назвати не міг. Зате матюкався. Завезли в лікарню, він там полежав в окремій палаті, там їх обстежують. Але було що й п’яний мав інфаркт. Навіть із молодими так буває. У п’яної людини складніше визначити, бо вона сама до кінця не розуміє і не може розповісти нормально, що з нею. Інсульт явно видно: там перекос обличчя, рука не працює. А інші випадки треба досліджувати в лікарні. Колись ми возили у витверезник, де люди були до ранку під наглядом міліції, але зараз його вже нема. Все ж не дуже добре п’яних завозити в лікарню, бо вони порушують спокій хворих.  

— Вам, як медику, як працювати в таких умовах? Чи все ж сприймаєте це як буденний робочий момент?  

— Чесно сказати, не люблю їх. Нащо так напиватися? Але людині треба надати допомогу. Це робота, але не та її сторона, яку любиш.  

— Що сердить лікарів «швидкої» у поведінці пацієнтів чи перехожих? Або, можливо, просто є якісь хибні уявлення про вашу роботу, які б хотілося виправити? 

— Є такі виклики, що хворі вважають себе правими і розказують: везіть мене туди, везіть мене сюди, бо я краще знаю, бо в мене знайомі тут. Але в нас теж є свої вказівки, куди ми кого маємо везти. Якщо тобі треба і ти все знаєш, то їдь сам. Ой, буває, що коментують зі сторони. От чоловік був п’яним, не міг назвати своє ім’я чи домашню адресу. А збоку стояв мужчина з собачкою і дивися. Я спитала, чи він знає цього чоловіка. Каже: «Не знаю, але хочу подивитися, що ви будете з ним робити». Я відповідаю за кожного хворого і роблю все, щоб йому допомогти.

— Як перемикаєтеся після морально складних викликів?  

— Напевно, це вже звичка. Справді, бувають неприємні складні виклики. Але ти йдеш до людей і вони не винні в тому, що в тебе було до них. Вони цього не знають і до них потрібно ставитися та надавати допомогу так, ніби перед цим нічого не сталося. Більшість людей, що викликає екстрену допомогу, її потребують. Тому наше завдання їм допомогти.  

— Коли почався коронавірус, якою була робота швидкої медичної допомоги?  

— У нас є і було все необхідне: маски, дезінфікуючі розчини, костюми. Зараз, якщо у нас є хворий із температурою, незалежно від того, є в нього підтверджений COVID чи ні, ми одягаємо костюми. Ми мусимо йти на такі виклики. Страху в мене не було, бо ми завжди мали захист, щойно з’явилася можливість, вакцинувалися. Я хоч перехворіла і двічі вакцинована, але хочу зробити третю вакцину. І все одно одягаю костюм, бо далі я піду до іншого хворого. Тому тут не так себе оберігаю, як не хочу заразити інших.  

— Коли, на ваш погляд, була найважча ситуація із хворими на COVID-19?  

— Минулої весни — у березні 2021 року. Було й так, що всі наші автомобілі їздили до ковідних хворих і тільки одна бригада стояла на випадок екстреного виклику — аварії, серцевого нападу чи чогось такого. І ми навіть не змінюючи захисних костюмів їздили з одного виклика на інший. Зараз хворих набагато менше і вони не дуже важкі. Але ті, хто хворіють, переважно невакциновані.  

— У які моменти відчуваєте, що любите свою професію?  

— Я люблю свою роботу, коли знаю, що допомогла людині. Дуже приємно, коли вона за це дякує. Звичайне «дякую» для медика дуже багато значить.  

— Думали колись, чим би займалися, якби не медицина?  

— Я би була шевкинею, напевно. Дуже люблю шити. У мене є дочки і я їм постійно щось шию — то моє хобі. Люблю ще вишивати, на дачі поратися з квітами.  

— Що вас мотивує зранку вставати і йти на зміну?  

— Я з задоволенням прокидаюся і йду на роботу. В мене вже немає багато клопотів, бо діти дорослі. Тому я висплюся у вихідні і охоче встаю на роботу. От сьогодні я після добового чергування.  

— Дякую за розмову і нехай ваше бажання працювати ще довго запалює серце і рятує не одне життя!  

Розмовляла Ксенія Шокіна