Олександр Соломінський: «Став гірським рятувальником, бо хотілося допомагати людям»

22.12.2021

Гори – це романтика чи небезпека? Перше – якщо ретельно готуєшся до зустрічі з ними; друге – якщо нехтуєш спорядженням і недооцінюєш силу природи. На інтерв’ю у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Люди Ужгорода» гірський рятувальник аварійно-рятувального загону спецпризначення Олександр Соломінський прийшов із дружиною Світланою. Вони разом працюють у ДСНС, разом ходять у гори і так одне одного доповнюють, що без коментарів Світлани це інтерв’ю було б іншим, не повним. Наша розмова з Олександром – про гори, роботу рятувальника та людей, які іноді через власну легковажність чи необачливість стресують у нічному лісі, іноді потрапляють у кумедні ситуації, а часом платять занадто дорогу ціну – власне життя.

– Олександре, з чого для вас почалася професія гірського рятувальника?

– У нас родина працює у ДСНС: дружина її батьки та сестра,  тепер  і я. А мій батько колишній військовий. Я 3 роки тому пішов на ентузіазмі в ДСНС, щоб допомагати людям. Дуже люблю ліс і гори, бо й сам виріс поблизу лісу. І дітям цю любов привив. А до того спробував себе у різних сферах діяльності.

– Робочих обов’язків у рятувальників чимало: це і роз'яснювальні роботи, і маркування маршрутів, і супровід туристів, і пошукові та евакуаційні роботи. Все це має робити одна людина чи кожен відповідає за певний напрямок роботи?

– Кожна група має свою територію, за яку відповідає. Там маркують маршрути, за якими туристи можуть орієнтуватися: вони внесені у GPS-координати і людина може підказати, де її шукати. Щоправда, люди, як правило, табличок не помічають. При пошукових роботах ми допомагаємо одне одному. Якщо одна група фізично не справляється, тоді з’їжджаються ті відділення, хто найближче, а якщо і це не допомагає, тоді їдуть і з інших районів на допомогу. На пошукових роботах при спілкуванні з потерпілими треба бути трошки психологом: хтось може агресувати, хтось – бути у відчаї. Якщо є зв’язок, ми розпитуємо про місцевість, примітні місця, які людина бачить навколо. Іноді ти уявлення не маєш, де та людина могла опинитися, відколи пішла у ліс або гори.

– А диких тварин у наших лісах часто зустріти можна?

– Рідко. Але рятувальник із Мукачева Євген Чізмар «Сніговий Барс» (*неофіційний титул в альпінізмі на позначення людини, що підкорила найвищі вершини колишнього СРСР. – Прим. Авт.) розповідав, що зустрічав на своєму шляху диких тварин. А нам іноді олені трапляються, бачили сліди кабанів. На щастя, не було випадків нападу на людей ведмедів чи вовків.

– Коли у вас гарячий сезон і найбільше роботи?

– Ми обслуговуємо Ужгородський район. У нас в основному туристи і грибники. Часто люди губляться у тих лісах, де вже бувають не вперше – просто вирішили зрізати шлях і загубилися. Тому в нас найгарячіший грибний сезон: весна-осінь. В інших відділеннях – Нижні Ворота, Рахів, Пилипець, Лазещина та інших – сезон триває круглий рік, а ми їх підсилюємо за потреби. Зараз масово туристи кидаються в гори без знань та відповідальності за себе.  Впевнені, що телефона і карти їм вистачить подбати про свою безпеку, але телефони розряджаються, є різні погодні умови. Тепер на гірськолижних схилах багато травмованих: через туман лижники втрачають орієнтацію і їдуть в інший бік. От коли на початку грудня цього року чотири дні шукали хлопця на снігоході, то виїжджали декілька відділень і ми в тому числі. Взимку завжди виїжджає декілька відділень, бо й рятувальники не можуть кілька діб ходити по морозу та снігу. Тому залучаємо більше бригад, волонтерів-добровольців – зазвичай це альпіністи, спортсмени, колишні чи діючі рятувальники і любителі, що їздять у горах на мотоциклах.

– Де найчастіше губляться люди?

– Ви не повірите, але у прилеглих до міста лісах: Горяни, Циганівці, Стрипа. Проте якщо там іти цілий день чи добу, точно вийдеш у якесь село.

– Бувають веселі випадки у складній професії?

– Рік тому на День рятувальника ми мали виклик неподалік від міста. У хлопця була сердечна драма і він втік з дому. Разом із нами його шукала й матір. Він заліз на дерево і там сидів, а ми ходили під тим деревом і гукали його. Потім усе ж зліз і ми його віддали мамі. Бувають і такі кумедні випадки.

– Сердить, коли люди навмисно ховаються, а на їхні пошуки викликають рятувальників? Все ж таки, це витрати і матеріального ресурсу, і часу, який можна витратити на порятунок інших людей...

– Не сердити вони не можуть. А ще буває, що люди пішли зранку, зникли, родичі їх шукають вдень, а коли стемніє, піде дощ, буде болото і туман, тоді зателефонують рятувальникам. Це відтягування часу. Було, що бабуся з онуками пішла на Анталовецьку поляну і передзвонила зразу, як вони загубилися. Ми встигли їх знайти ще до темряви. З настанням темряви у людей може початися паніка, може розрядитися телефон і шукати стає значно складніше.

– А панікують через що? Бояться, що нападе звір, помруть з голоду чи щось інше?

– Щодо їжі, мені здається, люди в цих ситуаціях найменше думають. Але ми завжди маємо з собою воду, чай, бутерброди і коли знаходимо, то пропонуємо. Але часто вони і не хочуть їсти. Попити – так. Мабуть, лякає безвихідь і почуття безпорадності. Хоча був у нас 80-літній дідусь, що відпочивав у санаторії «Карпати». Він вирішив увечері піти погуляти, там якраз лісочок є. І загубився. З ним на зв’язку був син і об 11 годині вечора дідусь сказав йому не дзвонити, бо робитиме собі укриття, щоб переночувати. Потім він передзвонив, бо почався дощ і сказав, що продовжує іти. У нього було 2 телефони, повідомив, що йде у бік Сваляви. Відділення шукало його всю ніч, ми приїхали зранку, а він собі біля Сваляви вийшов і йшов по дорозі в чудовому настрої. Але таке рідко буває.

– Кожен виїзд – це небезпека. Світлано, оскільки маю нагоду, то запитаю у вас особисто: як вам чекати чоловіка зі складних виїздів?

– Коли ти чимось займаєшся, то менше концентруєшся на цьому. Але постійно питаєш у колег: знайшли – не знайшли, як там і що. Але особливо хвилювання приходить увечері. Вночі, в дощ, у сніг – пошуки тривають увесь час. Взимку вночі чекати чоловіка найстрашніше. Особливо, коли є хуртовини чи лавинна небезпека.

– Олександре, навчання часто відбуваються? Взагалі тренування, фізична підготовка – це, мабуть, щоденний ритуал?

– Фізична підготовка обов’язкова – потрібно багато ходити по горах. Навчання в нас декілька разів на рік. На мотузках у частині можемо тренуватися, от були нещодавно лавинні навчання на Драгобраті, вчилися надавати першу допомогу при травмах на схилі і спускати потерпілих, виїжджаємо в Оноківці на скелі.

– Скільки тривала ваша найдовша пошукова операція?

– Близько 3 днів. То був початок цього року, шукали киянина... Ми знайшли його. Але вже навесні... Я був на початку, потім приїхало дуже багато людей, нас змінили інші відділення. Пошуки були довготривалими. І щотижня відділення виїжджали, прочісували територію, але безрезультатно. Коли сніг зійшов, ми поїхали з оператором і дроном облітали територію. Ще через день ми його знайшли.

– Ви з самого початку нашої розмови сказали, що стали рятувальником, щоб допомагати людям. Впевнена, ви щиро переживаєте за кожну людину. Які у вас відчуття, коли довго шукаєте і не можете знайти? А особливо, коли їдете звідти ні з чим і чекаєте до весни...

– Всі переживають. Відчуття жахливе. Хочеться навіть самому піти і пошукати ще. Коли ти ходиш, шукаєш, заглядаєш під кожен кущик – а раптом? Є надія і ти кожну канаву, урвище перевіряєш. Є таке відчуття: зараз я підійду і він точно там. А його нема... А коли приїжджаєш, усі починають дзвонити: родичі, знайомі, друзі – чи був, чи знайшли. Іноді хочеться і виговоритися, бо коли ти шукаєш, то і сам переживаєш, воно всередині тебе назріває. Знаєш, що родина чекає хоч якогось результату. Світлана: Всі переживання ми обговорюємо вдома. Напевно, найстрашніше говорити з родиною людини, що загубилася. Коли ти не можеш подати ніякого результату або маєш сказати, що все. Думаю, це найнеприємніше. Олександр: Ми доповідаємо керівництву, а вже вони повідомляють родичам. Але ж бувають і такі ситуації, коли родичі допомагають шукати. Звичайно, краще відчуття, коли знаходиш людину живою і не ушкодженою. І всередині ніби все вибухає. Дзвониш дружині: «ЗНАЙШЛИ! Скоро будемо вдома».

– Коли складніше шукати: взимку чи в осінній сірості?

– Взимку. Якщо щось сталося, то людина падає в сніг і її замітає. Тоді фізично її не побачиш. Восени хоч і болото та калюжі, але листя нема і навпаки легше можна побачити плащ. Влітку, коли багато листя, ходимо зі свистками, випускаємо ракети вночі. Хоча є такі, що ховаються. От було бабусі зайшли в ліс у Горянах, із нами був син однієї з них, ми тримали зв’язок. Їх шукали цілу ніч, вони знали, що їх шукають. А коли їх знайшли наступного дня, то вони сказали, що чули крики й бачили ліхтарики, але думали, що це бандити і тому мовчали.

– Наскільки важливо і чи справді допомагає у пошуку реєстрація туристами свого маршруту на сайті ДСНС?

– Якщо ти загубишся, тебе шукатимуть в першу чергу там, де ти написав. У нас багато людей не реєструються. А буває, що на півшляху здоров’я підводить, або не розраховують свої сили. Якщо родичі кажуть, що пішов на Говерлу, але навіть не знають, із якої сторони, то в який бік іти і де шукати? Тоді вирушають різні відділення. В першу чергу перевіряють туристичні маршрути. Але ж буває, що побачив якусь стежку і вирішив зрізати через кущі. Влітку, якщо у нього немає травми, то він у будь-якому випадку кудись вийде. А взимку у нормальному спорядженні ще дві доби перебуде, якщо підготовлений. От якщо знайде будиночок лісника, тоді шансів вижити набагато більше – там залишають і крупи, і сірники, чайничок є, казанок. Але тих, хто грамотно і з розумінням справи збирається, дуже мало. Зимові походи потребують хорошого оснащення.

– На вашу думку, що найважливіше в роботі гірського рятувальника? Якими якостями він має володіти?

– Потрібно хотіти бути рятувальником і відповідально ставитися до своєї роботи. Треба багато ходити по горах, орієнтуватися на місцевості, бо все знати не можна. Вчитися, читати мапи, працювати з GPS.

– А жінки у професії є?

–Треба бути фанатом своєї справи. І на Закарпатті одна така справді є. Чоловіки частіше до цього ставляться як до роботи. А для неї це і робота, і захоплення, і спосіб життя. Сама з Ужгорода, в минулому юристка, але присвятила себе горам. Вона на рівні з чоловіками ходить на пошукові і рятувальні роботи. Вона покинула кар’єру юриста і перебралася жити на Драгобрат. Гори – це її життя. І вона надихає мене і інших колег любити гори, ліси і свою професію.

– Впевнена, екстремальних ситуацій було чимало. Пригадаєте якусь особливу для себе?

– Зараз, коли шукали туриста на снігоході, умови були жахливі: на полонині мете сніг, хуртовина була, замітало сліди. Якщо ти вночі потрапляєш у туман і хуртовину, то це найскладніше. Буває і сам із полегшенням видихнеш, що знайшли, не залежно від кінцевого результату. Бо це означає, що пошуки припиняються. Коли мете хуртовина, туман дуже важко проводити пошуки. В Ужгородському районі мало таких ситуацій.

– Що для вас гори? Робота, захоплення чи щось інше?

– Я поєдную захоплення і роботу... Подобається стояти наверху і дивитися на ці краєвиди.

Світлана: Він трішки скромний на емоції. Любить він це! Обожнює! Він цим живе! Ми 21 рік одружені і щороку весна-літо-осінь ми їздимо в гори. Близько, далі – аби тільки в гори. Це дійсно його пристрасть і бажання.

– А за кордоном вершини підкорюєте?

Олександр: За кордоном не був.

– Якщо в Україні, то Говерла точно ваша?

– Я не був на Говерлі – я на Петрос ходив. Не хотів. То було ще до служби. Ми були на перешийку і у нас був вибір: Петрос був зліва, а Говерла – справа. Я запропонував іти на Петрос, бо на Говерлу ходять усі. Але яка б не була вершина – це цікаво. Краєвиди, гори, озера.

– Які поради дали б людям, що йдуть у гори?

– Ставитися відповідально, а не як до прогулянки містом. Потрібно мати спорядження, необхідні речі, ліки особистого користування та аптечку для надання першої медичної допомоги. Якщо йдете в похід, то обов’язково зареєструйтесь. Туризмом можна займатись усією сім’єю. Навіть тут, поблизу Ужгорода, є багато місць, де й жителі міста не були – Плішка, Анталовецька Поляна, Соколині Скелі. Карпати варті уваги та поваги.

Розмовляла Ксенія Шокіна  

 

Поділитися

Інші новини

12.01.2022
На її столі лежить «Історія маріонетки», збірка п’єс та макети майбутніх декорацій до вистав, а на стінах — численні відзнаки...
04.01.2022
Новорічно-різдвяний час - чудовий період, щоб поєднувати відпочинок в колі рідних, друзі з пізнавальними прогулянками нашим містом...
Закрити
Фонд
Андрія Півня
Про Фонд Проєкти Новини ЗМІ про нас Контакти