Михайло Сачко: «Найбільш яскраве й виразне мистецтво народної творчості — це танець»

Здається, його енергії та бадьорості вистачило б на кількох. Але поговорити про танці на професійному рівні, каже, ні з ким. Ця розмова — як можливість торкнутися до легенди. І вона завершальна у серії інтерв’ю «Люди Ужгорода». Художнього керівника ансамблю «Джерельця Карпат» Михайла Сачка містяни обрали переможцем у номінації «Люди знань» проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Говоримо з хореографом, як потрапив у танці заради спортивного костюму, про муштру викладачів, про те, як залишився танцювати в Україні заради любові, як танцював при дорозі біля машини й змагався із Григорієм Чапкісом. А ще — про безмежну любов до народного танцю, який так важливо зберегти.

— Пане Михайле, знаю, що танцями ви почали займатися у 1970 році. При чому все почалося в ужгородському профтехучилищі...

— Я народився в селі Люта на Великоберерзнянщині. А потім батьки переїхали в Оноківці біля Ужгорода. І після 8 класу пішов у профтехучилище за рекомендацією старшого товариша, який там учився. Він розповідав, як вони там меблі роблять, а мене то зацікавило, бо я любив майструвати. Так я потрапив до училища. Там по четвергах проводили політінформацію для всього першого курсу. І то були самі хлопці. Одного разу прийшов мій шеф покійний Михайло Сусліков. Він сказав, що хотів би з першого курсу створити танцювальний колектив. Тоді у нього була група дівчат і потрібні були хлопці. Уже на весну наступного року ми виступали в Мукачеві на обласному святі. Я був низенького зросту, крумплик, крайній серед 16 хлопців. Мені треба було брати глядача своєю технікою, харизмою. Знаєте, Сусліков підійшов до мене і каже: «Я тебе беру у самодіяльний ансамбль танцю «Юність Закарпаття»». Із першої репетиції я втік. Дівчата були у гімнастичних трико, а я вперше увідів дівку. То й втік, заганьбився. Шкода, що у танці я потрапив аж після 8 класу, а не раніше.

— Як вважаєте, ваш перший крок у танці — це доленосна випадковість чи все ж продуманий вибір?

— Це випадок. І пов’язаний він лишень із тим, що мені пообіцяли спортивну форму: костюм, майки, нижню білизну, кеди — я б такого в магазині ніколи не купив! Коли я приніс додому, мама мене виганяла з хати: «Іди віднеси, де ти вкрав!» От так я почав танцювати. Це правда. Я би ніколи там не був. Не думайте, що мені то скоро прийшло. Мене били. І палкою. Фест били. Тепер не дай боже до дитини доторкнутися зайвий раз. А тоді — ногу на станок і щоб були тверді м’язи, натягнутий носочок. Били по м’язах, щоб тягнув ногу. І за це я вдячний.

— А що мотивувало не здаватися? Все ж таки, це і морально важко, не тільки фізично...

— Те, що я себе ніколи не жалів, а навпаки робив так, щоб бути найкращим і ніхто не міг зробити так, як я. Можливо, тому, що під час мого першого виступу мені здавалося, що зал аплодує мені. Не всім хлопцям, які стояли на сцені, а мені одному. Я їм так показувався! Це дуже добре пам’ятаю! А можливо оця харизма, шарм Суслікова. Він страшенно культурна, інтелігентна людина був. Він даром речення не говорив. Але він кричав, і матом кричав, і міг стілець поламати. Вера божа, так було! Але того рівня не досягнеш інакше! Танець — як дзеркало. Там усе видно, кожного танцівника: що він може і чого досягнув. На сцені все красиво виглядає, але глядачі не здогадуються, скільки для цього потрібно було працювати. У мене на шиї завжди було 2 рушника.

— Як ви у танці потрапили ми вже з’ясували. А чому торували шлях саме у народних?

— У той час не було сучасних танців. Були лишень бальні. А ще для мене важлива виразність народного танцю — широта й краса рук, манера характеру, лексика виконання. Усі ці елементи є в російському танці, а його тоді кожен колектив мусив мати у концертній програмі. Так само зараз, вважаю, хороший колектив мусить мати український гопак. Нас колись били, щоб добре танцювати гопак. Зараз я помічаю на концертах, коли хлопчик виконує присядку (пан Михайло встає і відтворює рух із в’ялим обличчям та в пів сили. — Авт.) і вже батьки аплодують. Але ж тільки-но погляньте (хореограф «надягає» сценічну широку посмішку й чисто виконує елемент. — Авт.) — то є різниця! Це видно, коли людина працює на м’язах, правильно ставить стопу й дбає про свій вигляд на сцені. Зрештою, без класики танця нема. Я об’їздив 28 країн світу й бачив, як сприймають народний танець. Це не сучасні джаз-фанк, поп, хіп-хоп і так далі. Найбільш яскраве й виразне мистецтво народної творчості — це хореографія. Народний танець. Це душа. І мене ніхто не переконає у зворотному. Ніхто. В пісні рух чесний, не обманеш. Мені допомогло й те, що коли я служив в армії у Львові, я потрапив в ансамбль і став солістом колективу. Щоб потрапити в той ансамбль, навіть екзамен складав. Я почав займатися танцями у 1971-му, а в 75-му з відстрочкою в один рік пішов в армію. За той рік мене підтягнули, щоб потрапити в ансамбль. І там я дуже виріс. Мене навіть брали в Німеччину. Але я не поїхав.

— А чому?

— Я любив «Юність Закарпаття». Вона була для мене всім. Плюс тут була дівчина, яка мене чекала. Ми хотіли справити весілля, але її мама була знаменитою лікаркою і вони поїхали жити в Кошиці. Я її не бачив 45 років. І кілька років тому вона подзвонила мені з Торонто. А я її у Кошицях весь час шукав! Був там тисячу разів із колективом і моє прізвище було на афішах. Так я її там і не зустрів. Можливо, воно й на краще. Так ся стало.

— Зараз ви уже як хореограф-постановник створюєте композиції. Як це відбувається? З чого починаєте роботу? Що потрібно для того, щоб закласти й передати думку глядачу?

— От танець «Лютянські приказки» виконують самі дівчата. Я придумав його у своєму селі, де родився. Пам’ятаю, як тепер, а я був маленький: у неділю рано жінки йшли нагору до церкви, у руках мали молитовник, зверху на собі мали хустя, гуні. І вони коли піднімалися по три, по дві, то так бедрами вжин-вжин вжин-вжин — хиталися. І мені прийшло в голову, що треба створити такий танець сюжетний. Село має 12 кілометрів, тому танцюють 12 дівчат. Ділиться воно на 4 частини, тому в дівчат спідниці 4 різних кольорів із однаковою вишивкою. І на пісню «Порізала’м пальчик, ой, болить» цей танець я поставив десь за 2 тижні. Ще жила Клара Балог, я показав їй цей номер і вона сказала: «Йой, Михайлику, та тут стільки рухів, що можна зробити 3 танці!» Цей номер визнали хореографи України. Зараз його танцюють у канадському Едмонтоні, українських Кропивницькому, Києві та Вінниці. Канадці прилітали сюди спеціально, щоб я їм зробив постановку цих «Лютянських приказок». У моєму колективі тільки один раз мій брат, так я його називаю, друг із Дніпра поставив танець. Більше я ніколи нікого не запрошував ставити танці для «Джерельця Карпат», у колективу танці всі мої. А мене запрошували в інші міста та країни ставити танці. Або от нещодавно у нас зламався баян. Я пішов до музучилища (Ужгородський музичний фаховий коледж імені Д.Є.Задора. — Прим. Авт.). Прийшов до директорки Світлани Стегней. Вона знайшла ноти Дезидерія Задора, які ще ніхто не грав. І коли вона увімкнула запис, то поки музика грала, в мене в голові вже почала вимальовуватися робота. Я зроблю і це буде унікальна композиція. Мені захотілося вивести масу дітей, щоб відчувалося, що це Закарпаття.

— Що для вас найважливіше у танці? Як розумієте, що він вдався?

— Виконання. Свій ансамбль не хотів би хвалити — не личить. Але спостерігаю, що вдало на сцені показує себе той колектив, де керівник думає про композицію чи хореографічне полотно. Мусить музика збігатися з рухом. Сьогодні я не бачу нових рухів у танцях, які б керівники самі придумували. Хоча наша область унікальна тим, що кожне село має свій характер, свій костюм, свою лексику, свої звичаї, свої обряди. Ви підіть від Березнянщини до Рахова — кожен район має своє, неповторне. Тому виразне виконання, характер, лексика, музикальне оформлення композиції і костюми — обов’язкові. Перед тим, як ставити танець, думаю про костюми теж. От зараз їздив у село Ужок із родиною, щоб показати, де починається річка Уж. І зробив веселий танець на пісню «Пила’м палиночку та ще буду пити». Це для старших моїх — для «Джерел». Там, у селі, купив кілька старих спідниць і хочу такі самі пошити для колективу.

— До речі, у вашому самодіяльному колективі «Джерела» займаються дорослі. Виходить, танцями ніколи займатися не пізно чи таки є якась межа?

— Танець — то здоров’я. Це формує людину і в плані здоров’я, і в плані дисципліни. Це формує і дитину, і дорослого. Навіть ті, хто ніколи не танцював, приходять до тих, хто все життя займається, і починають старатися повторити.

— За роки роботи швидко визначаєте, чи є в дитини здібності й потенціал?

— Можна так придивитися. Але є великий обман. У перехідному віці діти змінюються. В садочку чи школі все залежить від сім’ї — дитина займатиметься, якщо хочуть батьки. А у 5-6 класі дуже багато дітей відсіюються і сім’я має втрутитися. Буває, що дитина хороша і йде. А ти вже вклав у неї здоров’я — дуже сумно і боляче. Колектив тоді буде хороший, коли в учасників здорова сім’я. Кожна дитина повинна займатися чимось хорошим, ходити на якийсь гурток, бути в колективі. Я завжди брав усіх, але з часом помічаю, що в того краще виходить, та чує краще, той симпатичніший. На сцені треба бути гарним.

— Коли ви почали свою кар’єру як хореограф, що відчували? Чи мали страх перед тим, щоб керувати колективом?

— Чи було страшно? Ви знаєте, хореографом бути не навчишся. Це має відбутися щось у душі або бути даним Богом і природою людині. Хореограф працює 24 години на добу. Вера божа, відверто кажу: багато разів прокидаюся вночі, встаю і записую, де котрий має побігти, який рисунок, який рух. Це ругня вдома. Я заважаю. Я така людина, що можу туди піти, сюди прийти, тут мене нема. Це не тільки в балетному залі робота. От я словацьку композицію за кермом робив. У мене музика грала і я тисячі, тисячі разів переслухував одну пісню. Я придумував рухи під неї у голові. Бувало так, що я мусив стати і спробувати, потім ще — чи підходить під музику. Двері відкриті, а я танцюю при дорозі. А тоді додому біжу і маю вивчити той рух так досконало, щоб потім показати його дітям. Або я десь на семінарі чи ще десь, а весь цей час у голові танець, танець, танець. Це дуже важкий труд. І найбільш болісні для мене людські заздрощі. Чому не радіти, коли хтось щось файне зробить? У мене крали танці і музику авторську. Львів. Я робив номер «У Лисичеві на царині» спеціально для звіту Закарпатської області у Києві в 2001 році. У цій роботі я показав, чим діти займаються влітку у селі: помагають корову гонити, пасти, гриби йдуть збирати. Я навчив хлопчика, щоб він 8-метровим батогом ляснув на увесь палац «Україна». Цей звук передати не можна! І потім у Львові на конкурсі Вірського, куди я щоразу привозив нову роботу, чую нашу музику. І коли вони тільки станцювали, зал хотів аплодувати. А ми з балкону Оперного театру: «Ганьба! Ганьба!» Уявляєте собі ту комісію? І весь зал — на нас. Ніхто вже не аплодував. Ті, хто любить народний танець, вони вже його бачили, хоч і в інших костюмах та з іншою назвою. Чисто, автентично і від душі тільки закарпатці це зроблять. Правда має бути в танці, а не хоть шо.

— За що любите сцену? Які відчуття вона дарує?

— Я вже не люблю. Більше 50 років бути на сцені... Я сам танцював більше 30 років. Хоча й пізно почав танцювати. Бог мені дав здоров’я і я треную. Я учу дітей, щоб вони діставали задоволення, цей кайф, коли ти станцюєш — невже ж то кінець? Піт ллється. І в залі хвилювання, аплодисменти. Ви розумієте... Це дає здоров’я, життя, адреналін. Другі лізають по Дьяблах (гірська вершина), мостах, а краще би танцювали і передавали дух своїх предків. Бо без музики, без співу, без танцю, без мови нема народу. Народний танець страшенно пропадає. Ми відкривали концерт до 55-річчя возз’єднання Закарпаття з Україною в Національній опері України. Найважче — починати концерт. Тоді ми були в одній програмі з ансамблем танцю ім. Павла Вірського і хором ім. Верьовки. От ви питалися, за що я люблю сцену. А я тоді лисим став. Стільки переживав. Номер не прийняли з першого разу. Але щастя ми в голову прийшло. От є у селі Сколе, як їхати до Льовова, пам’ятник трембітарям. І я почав із цього композицію.

— Своїм кумиром в одному з інтерв’ю ви називали Павла Вірського. Чим вас так вражає його особистість, на що надихає?

— Ми, хореографи, дуже люди такі вразливі. Але я скажу відверто і нехай на мене ніхто не ображається. Краще, ніж Павло Павлович створив українські полотна народного танцю, ніхто не створить. І не старайтеся. Тому що Павлу Павловичу це Богом дано. Які б він танці не творив. Гопаки і до нього танцювали і танцюють усі колективи в Україні. Але такого гопака, як у нього, нема і не буде. Керівник відчув дух українського народу. Чи то я відчув закарпатський дух, чи то Сухішвілі відчув дух грузинів, чи Опанасенко в Мінську, а Павло Павлович український танець створив такий, що прославився на весь світ. Він творив думаючи, він любив свій народ, свою Україну. А в ті часи це було дуже складно. Коли я був молодим, хотів бути серед людей, які досягли висот у житті. Хоч послухати, про що вони говорять, посидіти біля них поруч.

— А з колегами по сцені, своїми сучасниками силами мірялися?

— Аякже! Колись ми із видатними українськими танцівниками змагалися, хто який трюк краще виконає. Я з Чапкісом робив повзунки, навіть фото маю. Ліпше Чапкіса ніхто не робив повзунки і не буде! Це в гопаку коли сидить і ніжками так швидко викидає. Це унікальний трюк. Одного разу прем’єр-міністр котроїсь країни підійшов і попросив зробити це ще раз і перевіряв, чи немає у Чапкіса позаду стільчика. Настільки майстерно він це виконував. А я шпагати в стрибку краще за всіх робив.

— Артист, хореограф присвячує і віддає себе сцені. Як вам вдається знаходити баланс між роботою і сім’єю?

— Я дякую своїй сім’ї, що вони мене зрозуміли і допомагали. Передусім — це дружина, вона пішла на поступки. А син старший Ерік і менший Стас обоє танцювали і допомагали. Без них я би не був таким. Без них і без свого колективу — вони мене держать.

— Яке бачите майбутнє закарпатського народного танцю?

— Дай бог, щоб його зберегли.

Розмовляла Ксенія Шокіна