Власта Рейпаші – про цілодобове волонтерство, роботу і материнство

Ми зустрічаємося у не дуже великій, але дуже гамірній кімнаті. Це – «Ветерана Хата», простір для ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей із інвалідністю та представників нацменшин. Цього дня тут зібрався десяток дітей на майстер-клас із приготування піци. Ми говоритимемо про війну, коронавірус і допомогу онкоодужуючим на фоні дитячого сміху – заради цього сміху, власне, все починалося і триває.

Серію інтерв’ю «Люди Ужгорода» починаємо розмовою з переможницею номінації «Люди добра» у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося» волонтеркою Властою Рейпаші.

Власто, зараз ти дуже активна у соцмережах та публічному просторі й багато людей знають тебе як волонтерку. А чим ти займалася до цього?

Я й досі займаюся. Я перукарка і працюю з 1998 року. Тому в мене вдень робота, а ввечері волонтерство. Звісно, якісь нагальні справи вирішую в телефонному чи онлайн-режимі, до того ж, робота дозволяє підлаштовувати графік. Я, як і інші волонтери нашої організації, працюю на постійній роботі і НЕ отримую зарплату за волонтерство. Це безкоштовна і добровільна допомога.

Із чого для тебе почалося волонтерство?

Із війни. Із 2014 року. Ніколи не думала, що займатимуся таким. В один із добровольчих батальйонів пішов воювати мій сусід Андрій. Ми з його сім’єю, іншими сусідами, знайомими та близькими згуртувалися, відправили першу допомогу та розповіли про це у Фейсбуці. На той час у військових не було нічого і до нас звернулися бійці 15 Окремого гірсько-піхотного батальйону. Я підключилася разом із іншими небайдужими ужгородцями. Серед них і Галина Ярцева, яка невдовзі очолила «Рух підтримки закарпатських військових». У 2014 році була дуже потужна хвиля підтримки. Ми стояли в супермаркетах міста зі списками необхідного і люди підходили й приносили хто що міг: каші, макарони, консерви, засоби гігієни. Тоді за 2 дні ми зібрали 3.5 тонни допомоги. Досі маю це фото. До нас долучалися перехожі з бажанням взяти участь у зборі.

А коли з’явилася громадська організація?

Через деякий час нашого волонтерства у супермаркетах прийшла перевірка і запитала документи. У нас були доручення від військових частин, але це мало бути звернення до організації, а не однієї особи. Ми об’єдналися і відкрили громадську організацію «Відродження України – Закарпатської області». До речі, ми відправляли хлопцям на Схід і підписані прапори. І зараз наш прапор, підписаний у 2014 році «Від Власти та її команди», знаходиться у Москві в музеї як трофейний прапор, який забрали під час Дебальцівського котла.

Як вдавалося знаходити техніку, бронежилети чи іншу допомогу для військових? Це явно не ті речі, які можна купити у супермаркеті.

Перший тепловізор мені запропонувала активістка київського автомайдану Олександра Лаушкіна. Сама вона родом з Минаю, наразі проживає в Києві. Олександра повідомила, що купила тепловізор за майже 11 тисяч євро і хоче передати його тим, хто потребує. Це була невеличка валіза з моноклем і планшетом італійського виробництва. Я не могла відмовитися, тому повезла цей тепловізор своєму сусіду Андрію, про якого вже згадувала. А він настільки добропорядна людина, що віддав його хлопцям у Нікішино, бо там була гаряча точка. Через 2 дні Олександра знову зі дзвінком і з проханням передати ще. З часом налагодилися контакти і я вже знала, що де можна дістати.

Що було найважчим у твоєму волонтерстві?

Коли почали привозити тіла мертвих хлопців, яких ми знали. Найважче було, коли пішов Капуш Олександр – Герой України посмертно. З Сашкою я спілкувалася щодня. Одного разу напередодні Нового року ішли сильні обстріли, а ми під’їжджали до Чорнухіно. Я боялася, а Саша каже: «Не бійся, мала, ти зі мною». Питаю, скільки йому років і він каже 27. Але насправді, коли він загинув, йому було 23. Одного разу дзвінок від Олександри Лаушкіної. Каже: «Якщо ти їдеш, я передаю тобі тепловізор. Якщо не їдеш, передаю його іншим підрозділам». Звичайно, я переживала за своїх хлопців і вирішила довезти його хоч до Харкова. Пам’ятаю, їдемо вже у темряві, дзвонить один із військових і питає, де ми. Ну я й кажу, що думаю, вже десь біля зони АТО. Я вночі не дуже й розбиралася. Він сказав ставати на нічліг, щоб ми не потрапили у засідку і нас не розстріляли. В той момент я думала: вдома двоє дітей, чоловік, а я везу тепловізор своїм хлопцям. Я в таку паніку впала! Потім виявилося, що ми були лише у Харківській області. Надзвичайно важко було, коли мені вночі дзвонили хлопці з блокпоста «Олександр» і просили повідомити Генеральний штаб, що вони в оточенні. Коли з ними зник зв’язок, я думала, що це вже все. Тоді мені подзвонив їхній виконувач обов’язків комбрига зі сльозами: «Бригада померла. У штаб прийшло розпорядження на знищення техніки, зброї і документації». Коли бригада в оточенні, вони знищують зсередини документи, техніку і себе, щоб це не дісталося ворогу. А о 5 ранку подзвонив один із військових зі словами, що він босий виходить через села. Бригада пішла на прорив.

Виходить, волонтер для військових іноді... важливіший за родичів?..

Справді бували навіть конфліктні ситуації, коли військовий телефонував по допомогу, бо від цього залежить життя, а жінка ревнувала. Одна з дружин потім підійшла до мене зі словами: «Я лише тепер зрозуміла: він телефонував сказати, що вони в оточенні і потребують допомоги».

Коли почалася пандемія COVID-19, ти активно включилася у допомогу медикам. Чому змінила вектор?

Мені подзвонив юрист нашої громадської організації: «Люди почали помирати і потрібно включатися. Ти знаєш київських волонтерів, а їхня допомога може знадобитися». У мене на руках 3-місячна донька. Звичайно, мені не хотілося залишати грудну дитину, але мене підтримав чоловік і сказав, що допоможе. Так я одна з перших підключилася до допомоги нашим лікарям. Чесно сказати, я й не думала, що ми зможемо надати допомогу всім лікарням області. Від кисневих концентраторів і дезінфікуючих рамок до засобів індивідуального захисту. Ми навіть обладнали кімнати відпочинку для лікарів із кондиціонерами, холодильниками і пральними машинами. Загалом наша громадська організація у 2020 році допомогла лікарням практично на 9 мільйонів гривень. А на яку суму допомогли військовим, я навіть ніколи не рахувала.

Зараз у тебе 3 дитини, так?

Так, старшому Міші 16 років, середньому Олександру 14, а Софії – рік і 10 місяців.

Як вдається поєднувати 3 дітей і волонтерство? Коли почалася війна, хлопцям було 9 і 7 років.

Вони дуже мене підтримували, не перечили, слухалися. Я йшла на роботу, хлопці у школу, а ввечері займалася волонтерством. Насправді я за те, щоб волонтери об’єднували зусилля. Тоді всім буде працювати легше.

Ваша допомога стосується не тільки військових і медиків, а й дітей. Але серед дітей, яким ти допомагала, довгий час не було хворих на онко.

Допомога воїнам чи хворим на COVID-19 – це допомога і їхнім дітям, які чекають вдома рідних. Я мама і кожного разу, коли їхала в АТО чи йшла у ковідні лікарні, думала про своїх дітей. Від цього крається серце, але не можу інакше. Але завжди казала, що онкохворим я не можу допомагати – це одна з болючих для мене тем. Ми допомагали дітям військових, Аніті Белей, Павлику Мотичці – тим, хто має інші захворювання. Але коли онкологією захворів Єгор Сипавка, батько якого загинув в АТО, я не змогла пройти повз. І включилася на прохання мами і тітки хлопчика. Після цього почали звертатися з аналогічними проханнями. Зараз у нас є дівчата, які допомагають онкохворим людям.

Мережа вашого волонтерства розрослася настільки, що на Закарпатті з’явився Координаційний волонтерський центр, а громадська організація, яку ти очолюєш, змінила назву. Розкажи трохи про це

Ми писали ґранти і наші досягнення побачила USAID. Саме вони допомогли відкрита Координаційний волонтерський центр. Тепер ми можемо збиратися у комфортному приміщенні й організовувати роботу. А ще вони розробили нам емблему «Волонтери Закарпаття», тоді ми й перейменувалися і тепер працюємо під такою назвою. Наші дівчата почали займатися різними напрямками: малозабезпеченими, сиротами, психлікарнями, онкохворими, військовими, лікарями. Зараз ми єдині на Закарпатті і одні з небагатьох в Україні, хто безкоштовно надає кисневі концентратори для хворих на COVID-19. Ми разом пишемо ґранти і втілюємо їх у життя. До речі, у кошторисі ґрантів ми вказуємо посиланнями на потрібні товари і донори нам це замовляють. Тобто ми не контактуємо з грошима напряму. За весь період ми не прописували ніяких зарплат для волонтерів.  Один із проєктів Координаційного центру – хаб «Ветерана Хата», де ми сьогодні зустрічаємося. Тут ми влаштовуємо безкоштовні активності: робимо піцу, напередодні влаштували шаховий турнір, дивимося кіно.

За стільки років було вигорання?

Не один раз казала, що я вже не можу. На цей час хтось інший підхоплював роботу, я відпочивала і включалася знову. Зараз із ґрантами у нас відкрилися нові можливості для допомоги. От сьогодні о 5 ранку я прокинулася, оглядаюся кожних 5 хвилин на чоловіка, щоб він не бачив, і пишу ґрант. Він встав і сміється, що я лише прокинулася, а вже сліпкаю у телефоні. Наші волонтери й самі відкривають благодійні фонди – чим нас більше, тим більше добра зробимо.

Що для тебе волонтерство? Це ж не тільки про віддавати, але й про отримувати. Що отримуєш від нього ти?

Волонтерство дає стимул. Ми разом обговорюємо, як вирішувати якісь нові виклики і коли виходить, це стимулює продовжувати. Від твоєї діяльності є користь іншим. Коли ти комусь допомагаєш, ростеш сам. Коли повернувся здоровий з лікування Єгор Сипавка – це неймовірні відчуття! Тому волонтери – це моя друга родина.

Ксенія Шокіна