«В Ужгороді добре, сюди повертаються», – чую,
щойно прощаюся зі своїм співрозмовником після інтерв’ю і крокую набережною у
справах. Ці слова незнайомої брюнетки з собакою на повідку стали настільки
вдалою крапкою після нашої розмови про Ужгород, що вирішую з цього і розпочати
текст. То за що любити Ужгород? Говоримо про це з гідом-екскурсоводом,
істориком Юрієм Славіком. Саме Юрія містяни номінували на перемогу в
номінації «Люди промоції
Ужгорода» у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося».
– Юро,
ти за фахом історик і туризмознавець, викладаєш в університеті. Як вважаєш, чи
обов’язкова для екскурсовода фахова освіта?
– Історія – це той базис, із якого складається
кожна екскурсія. Орієнтуватися в історії надзвичайно важливо при формуванні екскурсії,
знайомстві з локацією, якщо це не природній об’єкт. Але фах історика не
обов’язковий. У мене дуже багато колег, які без історичних знань, але з палкою
любов’ю до історії можуть відтворити базовий набір інформації, який потрібен
для знайомства з регіоном та його об’єктами. Освіта не так важлива, як важливі
знання. Є багато людей, які цікавляться історією, люблять її. Як, наприклад, і
мій батько, кандидат фізико-математичних наук, – він дуже любив історію.
Можливо, така його любов і постійне обговорення історії в сім’ї вплинули на
мене й мого брата, який не є фаховим істориком, але також є екскурсоводом. Із
дитинства у нас культивували любов до історії і ми знали її.
– А які
ще має мати якості екскурсовод?
– Комунікабельність і любов до людей. Без
любові до людей і спілкування стати екскурсоводом надзвичайно складно. Це
багатогранна професія, яка передбачає не тільки знання, але й уміння
представити це. А ще зараз підготовка до екскурсії вимагає більших зусиль, бо
якщо 10-15 років тому люди просто слухали, то зараз можуть і перевірити
достовірність інформації. Багато хто на екскурсії ставить питання, буквально
штурмують ними. І якщо ти не знаєш чогось раз чи двічі, то на третій раз уже
мусиш відповісти – від цього залежить твоя оцінка і майбутня співпраця з
туристичними фірмами. Зараз жвава конкуренція через спад туристичних потоків,
екскурсоводів стає більше, а кількість туристів не збільшується. Тому це
вимагає роботи над собою, нових цікавих локацій, розвитку. Тим, хто мають давно
завчену інформацію, тим більше лише однією мовою, на ринку надзвичайно складно.
– Яка,
на твою думку, основна задача екскурсовода?
– Познайомити з локацією так, щоб людина
отримала і знання, і моральне, духовне та естетичне задоволення. Щоб твоя
робота не втомлювала, а була корисною.
– Чи
бачиш зміни в поведінці чи сфері інтересів туристів? Що хочуть слухати гості:
дати і факти чи легенди і байки?
– Буває по-різному. Але за 10 років роботи помічаю
тенденцію, що якщо раніше це був переважно розважальний формат із жартами,
легендами і спрощеною подачею, то зараз туристи більш інтелектуальні. Мені це
подобається і я відчуваю попит на інформацію історичного характеру, факти про
побут, традиції місцевих жителів. Очевидно, це з огляду на складну політичну
ситуацію. Наше суспільство багате стереотипами. Негативні стереотипи
екскурсовод має руйнувати, а позитивні – підкреслювати. Питають і про
сепаратизм, про ромське питання. Я іноді сам порушую цю тему, бо бачу, що люди
соромляться спитати, але мають це на думці. Тому розповідаю про нюанси життя на
Закарпатті у зонах компактного проживання угорського населення, про ті ж
угорські паспорти, русинське питання. Це те, що турбує людей. І ми, як
екскурсоводи, маємо заспокоїти їх. Не брехати. Але пояснити, що не таке страшне
Закарпаття, як його часто малюють. Я завжди пояснюю, що ми край сільськогосподарський,
а село підняти на якісь складні політичні процеси дуже складно, воно
самодостатнє. Люди зайняті своїми справами, тому часто проявляється аполітичність
Закарпаття. Коли говоримо про ромів, розповідаю про першу ромську школу в
Європі, про те, що це корінне населення, яке живе тут 6-7 століть, згадую, що
це талановиті музиканти, без яких не можна було уявити ключові ресторани. Потрібно
і іншу сторону медалі показувати. Тоді люди виходять із іншими враженнями та
знаннями про Закарпаття й Ужгород. Все ж таки навіть в еру інформації люди
живуть стереотипами.
– А ти
сам ходиш на екскурсії?
– Ходжу на екскурсії до місцевих колег. Часто
їх організовують самі екскурсоводи, які займаються певним напрямком. Так
знайомимося із природніми аспектами, замками, культурою певного регіону тощо.
Та й на вільні екскурсії до колег часто ходив. Хоча сам дуже рідко їжджу в
екскурсійні тури, зараз переосмислив це і хочу їздити частіше, бо ти бачиш, як
це звучить збоку і робиш для себе певні висновки.
– Ти є
автором кількох аудіомаршрутів у рамках проєктів «Пізнай Ужгород» і «Пізнай
Ужанську долину». Як вважаєш, чи створюють аудіогіди конкуренцію живим
екскурсіям?
– Ніколи. Це давно підтвердили і самі туристи.
Живе спілкування – це живе спілкування. Аудіогід ніколи не створить конкуренції
живому гіду. Певною мірою, це як онлайн-навчання. В аудіогіда ти не зможеш
розпитати чи уточнити – у ньому просто зафіксована певна інформація, ти отримаєш
набір знань, але емоцій не отримаєш. Вважаю, це навпаки тільки добре, бо навіть
ми, екскурсоводи, можемо поглибити свої знання і послухати таким чином колег.
– Як
змінився туризм на Закарпатті з ковідом і чи можемо говорити, що він уже
прокинувся після ковідної сплячки?
– Багато хто з екскурсоводів не витримав цієї
перерви без туристів. Для багатьох це був справді великий удар і їм довелося
задуматися про паралельний чи інший напрямок діяльності. Бо внутрішній туризм
на Закарпатті ще не має таких потоків, як, скажімо, Львів, де навіть у депресивному
листопаді є гості. Але більшість тих, хто активно працював, залишилися. Якщо
говорити про туристів, то у поведінковому плані вони, як на мене, не змінилися.
Піковий сезон зараз не лише період цвітіння сакур, а й літо. І цьогоріч воно
було дуже добрим. Для екскурсоводів, які хочуть працювати, літо часто проходить
практично без відпустки. Це золоте правило туризму: коли люди відпочивають – ми
працюємо. Коли люди працюють – ми відпочиваємо.
– Щойно
ти згадував про туристичний Львів, куди активно їдуть навіть у несезон. А чи
складно зараз популяризувати Ужгород? За чим сюди їдуть туристи?
– Про Ужгород мало знають. На жаль. Постійно
стикаюся з тим, що для багатьох наше місто – це відкриття. Люди дивуються,
наскільки воно варте уваги. З одного боку, вони очікують одне, а отримують
значно більше. Звісно, у промоції міста ще є багато проблем. Образ міста
формують подієві речі. Чи не кожен турист знає торт «Ужгород» чи
мініскульптурки – це ті бренди і родзинки, що наше місто представляють. Сакури,
фестивалі вина приваблюють. Але в місті все одно мало яскравих подій та
особливих локацій, які могли би підірвати інформаційний простір, представляти
місто. Довгий час певним брендом був «Сакура фест». Про нього мене питали і
турфірми, і індивідуальні туристи, отже, подієва складова важлива і для
позиціонування міста, і для створення асоціативного ряду з ним. Деталі творять
образ. У нас цих деталей не так багато, але Ужгород відкривається людям. І вони
не розчаровані тим, що приїхали до нас. Це приємно. Ми повинні відправляти
людей із Ужгорода з позитивними враженнями і останніми роками це стало легше
робити. Безперечно, ще не все ідеально у центрі міста в інфраструктурному плані
і на цьому акцентують туристи, порівнюючи з іншим нашим сусідом. Але в цілому
Ужгород залишає у майже 90% моїх туристів приємні враження.
– Чи
погоджуєшся з думкою, що проблема маленьких міст — брак атракцій, якими можна
приваблювати сюди вдруге, вп’яте і вдесяте? Як гадаєш, Ужгороду є чим
приваблювати повторно?
– Це проблема всіх центральноєвропейських міст
під Карпатами. Люди часто стикаються з тим, що вечірнє життя в нас відсутнє.
Вдень відпочили, погуляли, а що ввечері? А запит є. Але це не тільки проблема
Ужгорода, а й Мукачева, Берегова, Хуста, певною мірою словацьких Кошиць чи
будь-якого іншого словацького або угорського містечка. Особливо влітку, коли
хочеться чогось цікавого, а окрім як гуляти більше нічого нема. Магазини
працюють до 6-7, заклади до 8-9, окремі максимум до 12 і те не для всіх
підходить їхній формат. Розумію, що для бізнесу попит не є настільки сильним і
бачу таку ж тенденцію в містах колишнього Угорського королівства – можливо, це
така традиція. Але це псує загальне враження і бажання приїхати ще раз сюди.
Особливо для молодої категорії людей це дуже важливо.
– Ужгород
– місто одного-двох днів, виходить?
– По перше, це залежить від сезону. В цілому
це так. Ужгород не може бути містом на тиждень. Як і Мукачево чи інші міста
Закарпаття. Але в поєднанні з якимись додатковими послугами чи об’єктами, можна
формувати цікаві програми. В нас поруч із містом є термальні та гастрономічні
об’єкти. І все це розширить час перебування на Закарпатті. Та в той же час без
свого транспорту не всюди можна дістатися. Навіть озеро Синевир чи ті ж Лумшори
– громадськими транспортом туди складно доїхати і не всім такий формат
підходить. Але є організований туризм і ті, хто хоче, можуть собі влаштувати
огляд таких місць із групою.
– Ти ідейний
натхненник та співорганізатор фестивалю Срібний Татош. Також береш участь в
історичних реконструкціях в Ужгороді та Мукачеві. Чим реконструкція тебе
приваблює особисто і як на неї реагують туристи: як на карнавал чи все ж як на
можливість дізнатися більше про тогочасну культуру?
– Безперечно, це презентабельне візуальне
дійство. Люди їдять очима спочатку. Не дарма кажуть, що зустрічають за одягом,
а проводжають за розумом. Так і тут: людей приваблює романтизована лицарська
епоха, можливість побачити атрактивні бої, костюми – візуальна складова
приваблює. Але на фестивалі ми пропонуємо майстер-класи, лекторіуми – люди є і
там. Вони долучаються до чогось, що можна зробити своїми руками, почути, беруть
участь у стрільбі з лука тощо. Це природньо, бо візуальне сприйняття перше.
Мені ж це цікаво через пригодницький формат, що породжує багато емоцій. Це
нестандартне дійство, емоційно забарвлене. А ще мені, як історику, цікаво
відтворювати на практиці те, що я вивчаю в теорії. Це активний відпочинок,
знайомства, завжди новий досвід, що розбавляє буденну монотонність.
– Ужгородці
ходять на екскурсії?
– Нещодавно була 9 річниця Вільних екскурсій.
Я часто брав участь у цій ініціативі і бачу, що приходили по 10-20-30, а то й 100
туристів. І це більшою мірою ужгородці. Тож серед ужгородців є запит на знання
історії свого міста. Хоч на індивідуальних екскурсіях мені таке не зустрічалося,
це не свідчить про те, що ми не любимо своє місто – це так само, як люди, що
живуть біля моря, не ходять на море.
– Як
вважаєш, за що варто любити Ужгород? За що його любиш сам?
– Особисто в мене за 10 днів за межами міста починається
туга за домом. Мені хочеться знати, як там Ужгород, що відбувається, пройтися
по набережній, Корзо. Хочу побачити, чим місто живе у цю мить. Хоча я знаю, бо
ж слідкую за соцмережами. Тут атмосфера маленького і надзвичайно затишного
міста, що притягує. Заради цього варто приїжджати – це комфорт, затишок,
пішохідний центр, річка. Особливо це відчутно, коли сидиш за кавою і
спостерігаєш за життям міста. Специфіка малого міста у тому, що ти багатьох
знаєш – місто для тебе живе, бо ти бачиш людей, обмінюєшся з ними емоціями та
враженнями. Мабуть, усе у комплексі притягує сюди.
– Які
неочевидні місця чи атракції ти б порадив туристу для відвідин в Ужгороді? Адже
замок, філармонія і Кафедральний — це стандарт.
– Я би рекомендував кафе-музей «Під замком». У
людей є запит на тематичні й автентичні заклади. А це найстаріший заклад, що
зараз діє в місті. Набережна. При чому прогулянка не перші 100 метрів, а від
моста до моста. Це дуже класний маршрут з точки зору можливості оглянути два
різні Ужгорода: австро-угорський і чехословацький. Звідси видно і колишній
Василіанський монастир, і площу Театральну, і ОДА, чехословацьку архітектуру і
радянську зону міста. І третє – Горянська ротонда. Туди рідко потрапляють
туристи, але це цікаво і з точки зору панорамного огляду міста, і в плані
історичної цінності цього об’єкта. Там своя енергетика.
– Найцінніший
і найкращий сувенір із Ужгорода: він є? І якщо так, то що це?
– Не буду оригінальним. Це торт «Ужгород».
Навіть нещодавно у Києві директор турфірми, з якою давно працюю, сказав: «Так
хочу в Ужгород! Так хочу ужгородський торт». Це найкраще гастрономічне
представлення, що приносить емоцію. І це той сувенір, який хочеться привезти і
розділити його з близькими.
– Що
для тебе Ужгород?
– Це гармонія.
Розмовляла Ксенія Шокіна
Фото Наталії Світлинець
