Людмила
Лоя вже 45 років працює на Ужгородській станції екстреної медичної допомоги.
Вона з тих, хто чудово знає ціну часу, бо комусь він може коштувати життя. Пані
Людмилу відзначило найбільше містян у категорії «Люди медицини» проєкту Фонду
Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Тож у цьому інтерв’ю розмовляємо
про роботу на «швидкій», готовність ужгородців допомагати перехожим, а ще чому
лікарі радіють, коли п’яні на них лаються, та те, заради чого хочеться
прокидатися зранку і йти рятувати життя.
— Пані
Людмило, передусім розкажіть трохи, що вас привело у медицину?
— Чесно сказати, я хотіла бути косметологом.
Але не було такої нагоди і стала лікарем «швидкої». Ця професія мені
сподобалася. Хоча мене кликали і в поліклініки, і в стаціонар, але екстрим мені
більше подобається. Я одразу після інтернатури потрапила на швидку, хоча трохи
пробувала працювати й на дільниці, але мені це не дуже сподобалося.
— Для
медиків дуже важливо навчатися, актуалізувати знання все професійне життя. Чи
бачите принципову різницю в наданні першої медичної допомоги раніше і зараз?
— Так, змінилося багато чого. Раніше потрібно
було підтверджувати чи підвищувати кваліфікацію кожних 5 років. А зараз
навчання, курси, заняття маємо постійно. Навики потрібно весь час тренувати: як
ларингоскоп вставляти, як надавати допомогу, що коли колоти — це змінюється з
часом. Реанімацію ми робимо не часто: один, два, ну три рази на місяць. І це не
є те саме, що медики, які працюють в реанімації із цим щодня. Тому ми постійно
повторюємо це на практичних заняттях. Зараз є протоколи і чітко розписана
послідовність, що за чим робити. Раніше такого не було. Змінилося і
забезпечення: є апаратура для дихання, для ЕКГ в кожного екіпажу. А раніше це
було тільки в одній машині. До квітня минулого року я працювала в
кардіологічній бригаді та зрідка виїжджала на інші виклики, а зараз усі бригади
в нас універсальні і роблять все.
— На
вашу думку, якими якостями треба володіти, щоб стати хорошим медиком? І що
важливе — талант, наполегливість, приналежність до династії лікарів, щоб стати,
як то кажуть, лікарем від Бога?
— Династії тут точно ні до чого. Треба самому
хотіти і любити роботу. Все ж таки не кожен готовий схопитися й бігти надавати
допомогу. Є лікарі, яким комфортніше працювати у теплі й у білих халатах. А
медик на «швидкій» має за 2 хвилини зібратися, незалежно від бажання і того,
чим зайнятий, та виїхати. Зараз такі стандарти: за 2 хвилини треба виїхати, за
10 бажано прибути на місце. Якщо екстрений виклик, то ми отримуємо про це
інформацію від диспетчера — тоді їдемо з сиренами.
— А чи
ввічливі на ужгородських дорогах водії до «швидкої»?
— В основному пропускають. Але буває, що і
сирена працює, і водій сигналить додатково, а люди не реагують, бо
відволікаються на музику чи телефони. Потім, звичайно, пропускають.
— Чи
маєте якийсь виклик, що по-особливому запам’ятався?
— Однакових викликів не буває, тому всі вони
особливі. Кожен має різні симптоми, різні хвороби. Тому щоразу треба розглядати
кожен випадок індивідуально. Особливо багато кардіологічних викликів. От, було,
приїжджаємо до хворого, а в нього болі за грудиною, блідий, метушливий та
неспокійний. Думаю: напевно, інфаркт. Зняли кардіограму — інфаркту немає.
Надали допомогу, болі не могли зняти анальгіном, зняли морфієм. Не може бути,
що нема інфаркту. Через 20 хвилин знімаю йому кардіограму, а там уже інфаркт.
— А
перший свій виклик пам’ятаєте? Був він для вас особливим?
— Ой, був особливим. Я прийшла на перше
чергування і тут виклик: лежить на вулиці мужчина. Я так розгубилася! Не знала,
що з ним робити, забрала в машину і ми його повезли в лікарню. На щастя, там не
було нічого особливого — знепритомнів.
— До
речі, коли у «швидкої» найбільш гарячий сезон? Чи від сезону кількість викликів
не залежить?
— От учора (інтерв’ю ми записували 18 січня
2022. — Прим. Авт.) я працювала — дві травми ноги, обидві у гомілковостопному
суглобі. Обоє поховзнулися. Весною та восени, коли сезон грипу, то нас
викликають туди. Влітку людям погано від спеки, взимку від переохолодження. Не
буває такого, що ми сидимо. У нас робота є завжди. 9 машин має 10-12 викликів
за день, а коли високе навантаження, то і 14
може бути. Багато люди викликають. Деколи й не треба, а вони викликають…
— Часто
бувають хибні виклики?
— Є такі. Останнім часом не дуже часто. Буває,
що не хочуть звертатися до сімейного лікаря з якихось причин і викликають нас,
хоча екстреної допомоги вони не потребують. А ми зобов’язані виїхати, якщо
диспетчер приймає виклик. Не треба такого робити. Бо бувають ситуації, коли всі
екіпажі роз’їхалися і в той час може бути екстрений випадок, коли людина
помиратиме. Коли викликають «швидку» на температуру чи якісь незначні симптоми,
то кожен думає про себе, але забуває про інших. Хоча й терпіти, коли справді
погано, не потрібно.
—
Наскільки у нас люди готові надавати домедичну допомогу? Скажімо, які шанси в
людини з інсультом, інфарктом чи епілептичним нападом на вулиці?
— Бувають такі, що допомагають, чим можуть: то
водичку дають чи голову підпирають, питають про самопочуття, якщо людина в
свідомості. Але не можу сказати, що часто так є. Найбільше в нас викликів на
інсульти. В такому випадку людина без свідомості і перехожі викликають нас. А
от на епілепсію треба допомагати: підставити під голову щось м’яке, щоб не було
травми, голову повернути на бік, щоб язик не запав і вона його не прикушувала.
У рот нічого не треба ставити — може
поламати зуби. Напад минеться і все буде нормально. На щастя, люди знають, як
надавати допомогу в таких випадках, не залишаються байдужими, допомагають.
— Як
впливає і чи впливає стан алкогольного сп’яніння на виклик «швидкої»? Маю на
увазі, чи понижає цей фактор людину у пріоритетності викликів?
— До лежачого ми обов’язково виїжджаємо. Бо
він може бути п’яним, але водночас і хворим. Якщо він у свідомості і нас
обзиває — ми раді (сміється. — Авт.). Тоді ми знаємо, що він здоровий і його
нічого не болить. А буває, що скаржиться. Яким би не був лежачий на вулиці,
особливо взимку, треба допомогти. От вчора у нас був такий п’яний, що навіть імені
свого назвати не міг. Зате матюкався. Завезли в лікарню, він там полежав в
окремій палаті, там їх обстежують. Але було що й п’яний мав інфаркт. Навіть із
молодими так буває. У п’яної людини складніше визначити, бо вона сама до кінця
не розуміє і не може розповісти нормально, що з нею. Інсульт явно видно: там
перекос обличчя, рука не працює. А інші випадки треба досліджувати в лікарні.
Колись ми возили у витверезник, де люди були до ранку під наглядом міліції, але
зараз його вже нема. Все ж не дуже добре п’яних завозити в лікарню, бо вони
порушують спокій хворих.
— Вам,
як медику, як працювати в таких умовах? Чи все ж сприймаєте це як буденний
робочий момент?
— Чесно сказати, не люблю їх. Нащо так
напиватися? Але людині треба надати допомогу. Це робота, але не та її сторона,
яку любиш.
— Що
сердить лікарів «швидкої» у поведінці пацієнтів чи перехожих? Або, можливо,
просто є якісь хибні уявлення про вашу роботу, які б хотілося виправити?
— Є такі виклики, що хворі вважають себе
правими і розказують: везіть мене туди, везіть мене сюди, бо я краще знаю, бо в
мене знайомі тут. Але в нас теж є свої вказівки, куди ми кого маємо везти. Якщо
тобі треба і ти все знаєш, то їдь сам. Ой, буває, що коментують зі сторони. От
чоловік був п’яним, не міг назвати своє ім’я чи домашню адресу. А збоку стояв
мужчина з собачкою і дивися. Я спитала, чи він знає цього чоловіка. Каже: «Не
знаю, але хочу подивитися, що ви будете з ним робити». Я відповідаю за кожного
хворого і роблю все, щоб йому допомогти.
— Як
перемикаєтеся після морально складних викликів?
— Напевно, це вже звичка. Справді, бувають
неприємні складні виклики. Але ти йдеш до людей і вони не винні в тому, що в
тебе було до них. Вони цього не знають і до них потрібно ставитися та надавати
допомогу так, ніби перед цим нічого не сталося. Більшість людей, що викликає
екстрену допомогу, її потребують. Тому наше завдання їм допомогти.
— Коли
почався коронавірус, якою була робота швидкої медичної допомоги?
— У нас є і було все необхідне: маски,
дезінфікуючі розчини, костюми. Зараз, якщо у нас є хворий із температурою,
незалежно від того, є в нього підтверджений COVID чи ні, ми одягаємо костюми.
Ми мусимо йти на такі виклики. Страху в мене не було, бо ми завжди мали захист,
щойно з’явилася можливість, вакцинувалися. Я хоч перехворіла і двічі
вакцинована, але хочу зробити третю вакцину. І все одно одягаю костюм, бо далі
я піду до іншого хворого. Тому тут не так себе оберігаю, як не хочу заразити
інших.
— Коли,
на ваш погляд, була найважча ситуація із хворими на COVID-19?
— Минулої весни — у березні 2021 року. Було й
так, що всі наші автомобілі їздили до ковідних хворих і тільки одна бригада
стояла на випадок екстреного виклику — аварії, серцевого нападу чи чогось
такого. І ми навіть не змінюючи захисних костюмів їздили з одного виклика на
інший. Зараз хворих набагато менше і вони не дуже важкі. Але ті, хто хворіють,
переважно невакциновані.
— У які
моменти відчуваєте, що любите свою професію?
— Я люблю свою роботу, коли знаю, що допомогла
людині. Дуже приємно, коли вона за це дякує. Звичайне «дякую» для медика дуже
багато значить.
—
Думали колись, чим би займалися, якби не медицина?
— Я би була шевкинею, напевно. Дуже люблю
шити. У мене є дочки і я їм постійно щось шию — то моє хобі. Люблю ще вишивати,
на дачі поратися з квітами.
— Що
вас мотивує зранку вставати і йти на зміну?
— Я з задоволенням прокидаюся і йду на роботу.
В мене вже немає багато клопотів, бо діти дорослі. Тому я висплюся у вихідні і
охоче встаю на роботу. От сьогодні я після добового чергування.
— Дякую
за розмову і нехай ваше бажання працювати ще довго запалює серце і рятує не
одне життя!
Розмовляла
Ксенія Шокіна
