Здається,
його енергії та бадьорості вистачило б на кількох. Але поговорити про танці на
професійному рівні, каже, ні з ким. Ця розмова — як можливість торкнутися до
легенди. І вона завершальна у серії інтерв’ю «Люди Ужгорода». Художнього
керівника ансамблю «Джерельця Карпат» Михайла Сачка містяни обрали переможцем у
номінації «Люди знань» проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми
пишаємося». Говоримо з хореографом, як потрапив у танці заради спортивного
костюму, про муштру викладачів, про те, як залишився танцювати в Україні заради
любові, як танцював при дорозі біля машини й змагався із Григорієм Чапкісом. А
ще — про безмежну любов до народного танцю, який так важливо зберегти.
— Пане
Михайле, знаю, що танцями ви почали займатися у 1970 році. При чому все
почалося в ужгородському профтехучилищі…
— Я народився в селі Люта на Великоберерзнянщині.
А потім батьки переїхали в Оноківці біля Ужгорода. І після 8 класу пішов у
профтехучилище за рекомендацією старшого товариша, який там учився. Він
розповідав, як вони там меблі роблять, а мене то зацікавило, бо я любив
майструвати. Так я потрапив до училища. Там по четвергах проводили
політінформацію для всього першого курсу. І то були самі хлопці. Одного разу
прийшов мій шеф покійний Михайло Сусліков. Він сказав, що хотів би з першого
курсу створити танцювальний колектив. Тоді у нього була група дівчат і потрібні
були хлопці. Уже на весну наступного року ми виступали в Мукачеві на обласному
святі. Я був низенького зросту, крумплик, крайній серед 16 хлопців. Мені треба
було брати глядача своєю технікою, харизмою. Знаєте, Сусліков підійшов до мене
і каже: «Я тебе беру у самодіяльний ансамбль танцю «Юність Закарпаття»». Із
першої репетиції я втік. Дівчата були у гімнастичних трико, а я вперше увідів
дівку. То й втік, заганьбився. Шкода, що у танці я потрапив аж після 8 класу, а
не раніше.
— Як
вважаєте, ваш перший крок у танці — це доленосна випадковість чи все ж
продуманий вибір?
— Це випадок. І пов’язаний він лишень із тим,
що мені пообіцяли спортивну форму: костюм, майки, нижню білизну, кеди — я б
такого в магазині ніколи не купив! Коли я приніс додому, мама мене виганяла з
хати: «Іди віднеси, де ти вкрав!» От так я почав танцювати. Це правда. Я би
ніколи там не був. Не думайте, що мені то скоро прийшло. Мене били. І палкою.
Фест били. Тепер не дай боже до дитини доторкнутися зайвий раз. А тоді — ногу
на станок і щоб були тверді м’язи, натягнутий носочок. Били по м’язах, щоб
тягнув ногу. І за це я вдячний.
— А що
мотивувало не здаватися? Все ж таки, це і морально важко, не тільки фізично…
— Те, що я себе ніколи не жалів, а навпаки
робив так, щоб бути найкращим і ніхто не міг зробити так, як я. Можливо, тому,
що під час мого першого виступу мені здавалося, що зал аплодує мені. Не всім
хлопцям, які стояли на сцені, а мені одному. Я їм так показувався! Це дуже
добре пам’ятаю! А можливо оця харизма, шарм Суслікова. Він страшенно культурна,
інтелігентна людина був. Він даром речення не говорив. Але він кричав, і матом
кричав, і міг стілець поламати. Вера божа, так було! Але того рівня не досягнеш
інакше! Танець — як дзеркало. Там усе видно, кожного танцівника: що він може і
чого досягнув. На сцені все красиво виглядає, але глядачі не здогадуються,
скільки для цього потрібно було працювати. У мене на шиї завжди було 2 рушника.
— Як ви
у танці потрапили ми вже з’ясували. А чому торували шлях саме у народних?
— У той час не було сучасних танців. Були
лишень бальні. А ще для мене важлива виразність народного танцю — широта й
краса рук, манера характеру, лексика виконання. Усі ці елементи є в російському
танці, а його тоді кожен колектив мусив мати у концертній програмі. Так само
зараз, вважаю, хороший колектив мусить мати український гопак. Нас колись били,
щоб добре танцювати гопак. Зараз я помічаю на концертах, коли хлопчик виконує
присядку (пан Михайло встає і відтворює
рух із в’ялим обличчям та в пів сили. — Авт.) і вже батьки аплодують. Але ж
тільки-но погляньте (хореограф «надягає»
сценічну широку посмішку й чисто виконує елемент. — Авт.) — то є різниця! Це
видно, коли людина працює на м’язах, правильно ставить стопу й дбає про свій
вигляд на сцені. Зрештою, без класики танця нема.
Я об’їздив 28 країн світу й бачив, як
сприймають народний танець. Це не сучасні джаз-фанк, поп, хіп-хоп і так далі.
Найбільш яскраве й виразне мистецтво народної творчості — це хореографія. Народний
танець. Це душа. І мене ніхто не переконає у зворотному. Ніхто. В пісні рух
чесний, не обманеш.
Мені допомогло й те, що коли я служив в армії
у Львові, я потрапив в ансамбль і став солістом колективу. Щоб потрапити в той
ансамбль, навіть екзамен складав. Я почав займатися танцями у 1971-му, а в
75-му з відстрочкою в один рік пішов в армію. За той рік мене підтягнули, щоб
потрапити в ансамбль. І там я дуже виріс. Мене навіть брали в Німеччину. Але я
не поїхав.
— А
чому?
— Я любив «Юність Закарпаття». Вона була для
мене всім. Плюс тут була дівчина, яка мене чекала. Ми хотіли справити весілля,
але її мама була знаменитою лікаркою і вони поїхали жити в Кошиці. Я її не
бачив 45 років. І кілька років тому вона подзвонила мені з Торонто. А я її у
Кошицях весь час шукав! Був там тисячу разів із колективом і моє прізвище було
на афішах. Так я її там і не зустрів. Можливо, воно й на краще. Так ся стало.
— Зараз
ви уже як хореограф-постановник створюєте композиції. Як це відбувається? З
чого починаєте роботу? Що потрібно для того, щоб закласти й передати думку
глядачу?
— От танець «Лютянські приказки» виконують
самі дівчата. Я придумав його у своєму селі, де родився. Пам’ятаю, як тепер, а
я був маленький: у неділю рано жінки йшли нагору до церкви, у руках мали молитовник,
зверху на собі мали хустя, гуні. І вони коли піднімалися по три, по дві, то так
бедрами вжин-вжин вжин-вжин — хиталися. І мені прийшло в голову, що треба
створити такий танець сюжетний. Село має 12 кілометрів, тому танцюють 12
дівчат. Ділиться воно на 4 частини, тому в дівчат спідниці 4 різних кольорів із
однаковою вишивкою. І на пісню «Порізала’м пальчик, ой, болить» цей танець я
поставив десь за 2 тижні. Ще жила Клара Балог, я показав їй цей номер і вона
сказала: «Йой, Михайлику, та тут стільки рухів, що можна зробити 3 танці!» Цей
номер визнали хореографи України. Зараз його танцюють у канадському Едмонтоні,
українських Кропивницькому, Києві та Вінниці. Канадці прилітали сюди
спеціально, щоб я їм зробив постановку цих «Лютянських приказок». У моєму
колективі тільки один раз мій брат, так я його називаю, друг із Дніпра поставив
танець. Більше я ніколи нікого не запрошував ставити танці для «Джерельця
Карпат», у колективу танці всі мої. А мене запрошували в інші міста та країни
ставити танці.
Або от нещодавно у нас зламався баян. Я пішов
до музучилища (Ужгородський музичний
фаховий коледж імені Д.Є.Задора. — Прим. Авт.). Прийшов до директорки
Світлани Стегней. Вона знайшла ноти Дезидерія Задора, які ще ніхто не грав. І
коли вона увімкнула запис, то поки музика грала, в мене в голові вже почала
вимальовуватися робота. Я зроблю і це буде унікальна композиція. Мені
захотілося вивести масу дітей, щоб відчувалося, що це Закарпаття.
— Що
для вас найважливіше у танці? Як розумієте, що він вдався?
— Виконання. Свій ансамбль не хотів би хвалити
— не личить. Але спостерігаю, що вдало на сцені показує себе той колектив, де
керівник думає про композицію чи хореографічне полотно. Мусить музика збігатися
з рухом. Сьогодні я не бачу нових рухів у танцях, які б керівники самі
придумували. Хоча наша область унікальна тим, що кожне село має свій характер,
свій костюм, свою лексику, свої звичаї, свої обряди. Ви підіть від Березнянщини
до Рахова — кожен район має своє, неповторне. Тому виразне виконання, характер,
лексика, музикальне оформлення композиції і костюми — обов’язкові. Перед тим,
як ставити танець, думаю про костюми теж. От зараз їздив у село Ужок із
родиною, щоб показати, де починається річка Уж. І зробив веселий танець на
пісню «Пила’м палиночку та ще буду пити». Це для старших моїх — для «Джерел». Там,
у селі, купив кілька старих спідниць і хочу такі самі пошити для колективу.
— До
речі, у вашому самодіяльному колективі «Джерела» займаються дорослі. Виходить, танцями
ніколи займатися не пізно чи таки є якась межа?
— Танець — то здоров’я. Це формує людину і в
плані здоров’я, і в плані дисципліни. Це формує і дитину, і дорослого. Навіть
ті, хто ніколи не танцював, приходять до тих, хто все життя займається, і
починають старатися повторити.
— За
роки роботи швидко визначаєте, чи є в дитини здібності й потенціал?
— Можна так придивитися. Але є великий обман.
У перехідному віці діти змінюються. В садочку чи школі все залежить від сім’ї —
дитина займатиметься, якщо хочуть батьки. А у 5-6 класі дуже багато дітей відсіюються
і сім’я має втрутитися. Буває, що дитина хороша і йде. А ти вже вклав у неї
здоров’я — дуже сумно і боляче. Колектив тоді буде хороший, коли в учасників
здорова сім’я. Кожна дитина повинна займатися чимось хорошим, ходити на якийсь
гурток, бути в колективі. Я завжди брав усіх, але з часом помічаю, що в того
краще виходить, та чує краще, той симпатичніший. На сцені треба бути гарним.
— Коли
ви почали свою кар’єру як хореограф, що відчували? Чи мали страх перед тим, щоб
керувати колективом?
— Чи було страшно? Ви знаєте, хореографом бути
не навчишся. Це має відбутися щось у душі або бути даним Богом і природою
людині. Хореограф працює 24 години на добу. Вера божа, відверто кажу: багато
разів прокидаюся вночі, встаю і записую, де котрий має побігти, який рисунок,
який рух. Це ругня вдома. Я заважаю. Я така людина, що можу туди піти, сюди
прийти, тут мене нема. Це не тільки в балетному залі робота. От я словацьку
композицію за кермом робив. У мене музика грала і я тисячі, тисячі разів
переслухував одну пісню. Я придумував рухи під неї у голові. Бувало так, що я
мусив стати і спробувати, потім ще — чи підходить під музику. Двері відкриті, а
я танцюю при дорозі. А тоді додому біжу і маю вивчити той рух так досконало,
щоб потім показати його дітям. Або я десь на семінарі чи ще десь, а весь цей
час у голові танець, танець, танець. Це дуже важкий труд. І найбільш болісні
для мене людські заздрощі. Чому не радіти, коли хтось щось файне зробить? У
мене крали танці і музику авторську. Львів. Я робив номер «У Лисичеві на
царині» спеціально для звіту Закарпатської області у Києві в 2001 році. У цій
роботі я показав, чим діти займаються влітку у селі: помагають корову гонити,
пасти, гриби йдуть збирати. Я навчив хлопчика, щоб він 8-метровим батогом
ляснув на увесь палац «Україна». Цей звук передати не можна! І потім у Львові
на конкурсі Вірського, куди я щоразу привозив нову роботу, чую нашу музику. І
коли вони тільки станцювали, зал хотів аплодувати. А ми з балкону Оперного
театру: «Ганьба! Ганьба!» Уявляєте собі ту комісію? І весь зал — на нас. Ніхто
вже не аплодував. Ті, хто любить народний танець, вони вже його бачили, хоч і в
інших костюмах та з іншою назвою. Чисто, автентично і від душі тільки
закарпатці це зроблять. Правда має бути в танці, а не хоть шо.
— За що
любите сцену? Які відчуття вона дарує?
— Я вже не люблю. Більше 50 років бути на
сцені… Я сам танцював більше 30 років. Хоча й пізно почав танцювати. Бог мені
дав здоров’я і я треную. Я учу дітей, щоб вони діставали задоволення, цей кайф,
коли ти станцюєш — невже ж то кінець? Піт ллється. І в залі хвилювання,
аплодисменти. Ви розумієте… Це дає здоров’я, життя, адреналін. Другі лізають
по Дьяблах (гірська вершина), мостах, а краще би танцювали і передавали дух
своїх предків. Бо без музики, без співу, без танцю, без мови нема народу. Народний
танець страшенно пропадає. Ми відкривали концерт до 55-річчя возз’єднання
Закарпаття з Україною в Національній опері України. Найважче — починати
концерт. Тоді ми були в одній програмі з ансамблем танцю ім. Павла Вірського і
хором ім. Верьовки. От ви питалися, за що я люблю сцену. А я тоді лисим став.
Стільки переживав. Номер не прийняли з першого разу. Але щастя ми в голову
прийшло. От є у селі Сколе, як їхати до Льовова, пам’ятник трембітарям. І я
почав із цього композицію.
— Своїм
кумиром в одному з інтерв’ю ви називали Павла Вірського. Чим вас так вражає
його особистість, на що надихає?
— Ми, хореографи, дуже люди такі вразливі. Але
я скажу відверто і нехай на мене ніхто не ображається. Краще, ніж Павло
Павлович створив українські полотна народного танцю, ніхто не створить. І не
старайтеся. Тому що Павлу Павловичу це Богом дано. Які б він танці не творив.
Гопаки і до нього танцювали і танцюють усі колективи в Україні. Але такого гопака,
як у нього, нема і не буде. Керівник відчув дух українського народу. Чи то я
відчув закарпатський дух, чи то Сухішвілі відчув дух грузинів, чи Опанасенко в
Мінську, а Павло Павлович український танець створив такий, що прославився на
весь світ. Він творив думаючи, він любив свій народ, свою Україну. А в ті часи
це було дуже складно. Коли я був молодим, хотів бути серед людей, які досягли
висот у житті. Хоч послухати, про що вони говорять, посидіти біля них поруч.
— А з
колегами по сцені, своїми сучасниками силами мірялися?
— Аякже! Колись ми із видатними українськими
танцівниками змагалися, хто який трюк краще виконає. Я з Чапкісом робив
повзунки, навіть фото маю. Ліпше Чапкіса ніхто не робив повзунки і не буде! Це
в гопаку коли сидить і ніжками так швидко викидає. Це унікальний трюк. Одного
разу прем’єр-міністр котроїсь країни підійшов і попросив зробити це ще раз і
перевіряв, чи немає у Чапкіса позаду стільчика. Настільки майстерно він це
виконував. А я шпагати в стрибку краще за всіх робив.
— Артист,
хореограф присвячує і віддає себе сцені. Як вам вдається знаходити баланс між
роботою і сім’єю?
— Я дякую своїй сім’ї, що вони мене зрозуміли
і допомагали. Передусім — це дружина, вона пішла на поступки. А син старший
Ерік і менший Стас обоє танцювали і допомагали. Без них я би не був таким. Без
них і без свого колективу — вони мене держать.
— Яке
бачите майбутнє закарпатського народного танцю?
— Дай бог, щоб його зберегли.
Розмовляла
Ксенія Шокіна
